Professional Integration HUB

Behind the HUB — це нова серія інтерв’ю, у якій ми представляємо бачення та рефлексії людей, що формували “Професійний інтеграційний ХАБ” із самого початку.

Серія присвячена організаторкам програми — українським фахівчиням, чия діяльність сприяла розвитку громадянських процесів в Україні. Поруч із нашими учасницями вони також пройшли власний шлях інтеграції та діляться інсайтами, сформованими лідерським досвідом, відповідальністю та життєвою практикою.

Цього разу ми продовжуємо серію розмовою з Оленою Бекреньовою, співзасновницею Європейського центру свободи та незалежності та менеджеркою програми “Професійний інтеграційний ХАБ”.

В інтерв’ю Олена розповідає про створення Центру, досвід релокації та перетворення невизначеності на структуровані дії. Вона говорить про професійну гідність, партнерства, засновані на довірі, та створення просторів, у яких українські жінки можуть відновити зв’язок зі своєю професійною ідентичністю, вибудувати мережі контактів і повернути впевненість у собі.

Також Олена ділиться тим, як “Професійний інтеграційний ХАБ” виник як відповідь на реальну потребу, як програма еволюціонувала протягом трьох раундів і чому інвестиції в людей та спільноти залишаються в центрі роботи Центру.

• Проживає у Відні з 2022 року
• Посада: співзасновниця Європейського центру свободи та незалежності; менеджерка програми «Професійний інтеграційний ХАБ»
• Освіта: магістерський ступінь з філології та педагогіки; Executive Business Education, МІМ-Київ
• Попередній досвід: директорка Благодійного Фонду Богдана Гаврилишина та Фонду родини Богдана Гаврилишина (2010–2022); менеджерка флагманських програм “Молодь змінить Україну” та “Українські молодіжні делегати до ООН”; членкиня міжурядової ради з польсько-українських молодіжних обмінів
• Хобі: подорожі, розмови з людьми, які надихають, handmade, створення відчуття естетики й затишку
• Важлива книга: “Залишаюсь українцем” Богдана Гаврилишина

ОСОБИСТА ІСТОРІЯ ТА СТВОРЕННЯ ЦЕНТРУ

Професійний інтеграційний ХАБ: Олено, ви багато років очолювали Благодійний Фонд Богдана Гаврилишина, який мав значний вплив на розвиток громадянського суспільства в Україні. Як цей досвід допоміг вам у створенні нової організації в Європі?

Олена Бекреньова: Моя багаторічна робота у Фондах Богдана Гаврилишина стала ключовим досвідом у створенні нової організації в Європі. За роки професійної практики я усвідомила, що організації найкраще будуються на довірі, послідовності та цінностях, а не лише на формальних структурах. Я також отримала глибокий досвід у проєктуванні й запуску програм з нуля, перетворенні ідей на ефективні ініціативи та їх масштабуванні з часом.

Робота з молодими професіоналами й майбутніми лідерами дала мені глибоке розуміння того, як розкривати людський потенціал через відповідальність, підтримку та високі очікування.

“Управління складними програмами, співпраця з міжнародними партнерами та інвестиції в людей зміцнили моє переконання, що справжній вплив завжди є системним і довготривалим”.

Цей досвід допоміг мені зберігати спокій і стратегічне мислення навіть у ситуаціях невизначеності. Разом зі співзасновницею ми створили Європейський центр свободи та незалежності не як реактивну ініціативу, а як сталу організацію з чітко визначеною місією.

П: Після початку повномасштабної війни ви переїхали до Австрії. Якими були перші місяці після релокації — що стало найбільшим особистим викликом і як у цих обставинах народилася ідея Центру?

О: Рішення про переїзд було продиктоване моєю базовою цінністю — свободою. Свободою бути людиною, захистити родину, ухвалювати власні рішення й мати бодай якийсь контроль над життям. Саме ця цінність допомагала проходити складні періоди трохи рівніше.

Перші місяці в Австрії були емоційно й психологічно найважчими. Я часто описую цей період як паузу, нав’язану життю. Була тотальна невизначеність, постійний стрес і відчуття, ніби ти живеш усередині новин з України, повідомлень про втрати, руйнування і війну, яка увійшла у твій дім і приватний простір.

Паралельно доводилося вирішувати безліч практичних питань для себе і родини: нова країна, інша мова, інша система і правила. Але найскладнішим було не пристосування — а прийняття того, що старі механізми й знайомі сценарії більше не працюють.

“У якийсь момент я зрозуміла: якщо середовище абсолютно нове й незнайоме, я повинна створити в ньому власне місце сили”.

Так і з’явився Центр — як внутрішня потреба використати свій досвід і знання, щоб допомагати Україні, навіть коли світ навколо здавався розбитим.

П: Ми знаємо про вашу історію з пропозицією роботи через AMS. Чи могли б ви поділитися цим епізодом і пояснити, як він вплинув на ваш професійний шлях і яку проблему підсвітив?

О: Один епізод, який згодом став майже анекдотичним, — це пропозиція роботи, отримана через AMS. Попри мій професійний досвід, мені запропонували роботу, що не відповідала моїм кваліфікаціям: позицію фасувальниці замороженої риби на заводі в маленькому селі. Сама ситуація була абсурдною, але вона чітко продемонструвала системну проблему: професійний досвід, набутий в Україні, просто не був “видимим” або релевантним у місцевій системі.

Цей момент став переломним. Він допоміг кристалізувати ідею, що інтеграцію не можна будувати через знецінення людей, а лише через визнання, переклад і активізацію їхнього досвіду.

П: Що для вас особисто означає “інтеграція”? Коли можна сказати, що людина справді інтегрувалася в нове суспільство?

О: Для мене інтеграція означає залишатися собою в нових обставинах. Це не про втрату ідентичності, а про природне поєднання власного досвіду з новим середовищем. Інтеграція завжди взаємна: коли тебе бачать і коли ти щиро бачиш інших.

Вона ґрунтується на цікавості, повазі та усвідомленні того, що ти не лише навчаєшся чомусь новому, а й приносиш із собою щось цінне. Для українців за кордоном особливо важливо пам’ятати про багатство нашої культури, історії та професійного досвіду.

Інтеграція — це також про стосунки. Спочатку це теплі контакти, які з часом переростають у дружбу, партнерства й співпраці. Люди з інших культур стають близькими і роблять життя змістовнішим.

“Моя інтеграція в Австрії відбулася майже непомітно. Це було ніби бонусом, який прийшов разом із роботою”.

П: Чи був момент, коли ви зрозуміли, що адаптувалися не лише практично, а й ментально?

О: Я вже мала досвід життя за кордоном завдяки численним робочим поїздкам і періоду роботи в Женеві. Тож ментальна адаптація була радше про прийняття нової реальності та переосмислення життєвої траєкторії.

Найскладнішим було визначити професійний вектор. У якийсь момент я усвідомила, що мій шлях тепер охоплює і Україну, і Австрію — два світи, які співіснують у моєму житті та взаємно збагачують одне одного.

Переломний момент настав, коли я перестала сприймати своє теперішнє життя як “тимчасове”. А ще — коли раптом усвідомила, що маю улюблені місця в Австрії, улюблені маршрути й людей, поруч із якими справді почуваюся вдома. Саме тоді я зрозуміла, що стала частиною цього середовища.

П: Якби вам потрібно було оцінити власну інтеграцію за шкалою від 1 до 10, яку цифру ви б назвали і чому?

О: Я б сказала 7. Відень — міжнародне місто, що значно полегшує інтеграцію. Більшість людей тут “не місцеві”, що створює атмосферу відкритості. Тут нормально бути “в процесі” — пробувати, налаштовуватися, вчитися.

Єдина складність — німецька мова. Вона відкриває зовсім інший рівень взаємодії — з людьми, професійним середовищем і культурою. Але я не сприймаю її як бар’єр — радше як ключ до розуміння історії країни, її логіки та способу мислення.

СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТОК “ПРОФЕСІЙНОГО ІНТЕГРАЦІЙНОГО ХАБУ”

П: Як народилася ідея “Професійного інтеграційного ХАБу” і яку роль у його запуску відіграв Центр?

О: Усе почалося з простого спостереження. Разом із колегами ми побачили сотні високоосвічених, досвідчених і мотивованих українських жінок, які приїхали до Австрії після повномасштабного вторгнення, але не мали реальної точки входу на європейський ринок праці. Їхні пошуки роботи часто завершувалися пропозиціями значно нижче рівня кваліфікації або взагалі нічим.

Це була не теоретична ідея, а відповідь на дуже реальну потребу. Ми зрозуміли, що йдеться не лише про працевлаштування, а про збереження й розвиток людського капіталу — як для України, так і для Європи. Без правильних механізмів висококваліфіковані фахівці ризикують втратити професійну ідентичність і впевненість у собі.

Коли ми заснували Центр, ми бачили його як платформу й міст між українським потенціалом і європейським професійним середовищем. Створення “Професійного інтеграційного ХАБу” стало природним кроком — структурованим способом допомогти українським спеціалістам відновити професійну опору, інтегруватися в локальні ринки праці та водночас збагатити європейську професійну спільноту своїм досвідом, стійкістю і перспективою.

П: Згадуючи запуск програми, якими були ваші найбільші страхи та виклики і як вам вдалося їх подолати?

О: Парадоксально, але найбільшим страхом була не невдача, а недовіра — чи підтримають австрійські партнери абсолютно новий формат і чи повірять українські жінки в програму як у реальну можливість. Ще одним серйозним викликом стали ресурси. Ми запускали безпрецедентну пілотну програму в Австрії: тримісячні стажування в поєднанні з юридичним супроводом, навчальними візитами та підтримкою спільноти. Усе доводилося вибудовувати з нуля — від механізмів відбору й правових моделей до залучення партнерів і забезпечення прозорості процесів.

Ми подолали це завдяки дисципліні, гнучкості й, передусім, людській довірі. Партнери, які були готові спробувати. Учасниці, які повірили в нас. Команда, яка працювала на межі можливостей. Крок за кроком невизначеність перетворювалася на впевненість, а ті перші виклики стали фундаментом, на якому сьогодні стоїть програма.

П: Чи можете ви пригадати перший набір програми?

О: Кожен набір був особливим. Під час першого раунду ми отримали майже 220 заявок лише на 13 місць для стажування — це був потужний сигнал того, наскільки великою є потреба. Багато кандидаток були навіть overqualified для доступних позицій. Інші приходили емоційно виснаженими після сотень надісланих резюме з відмовами або абсолютною тишею у відповідь.

Це було поєднання потенціалу й невпевненості. Хтось боявся, що “не впорається”. Хтось вважав, що його досвід “тут не потрібен”. Але кожна з них мала сильне бажання рухатися вперед, попри страх.

У 2023 році нам усім бракувало розуміння того, як працює австрійський ринок праці. Усе здавалося новим — система, очікування, процеси. Багатьом не вистачало професійного спілкування й відчуття приналежності.

“Саме тому “Професійний інтеграційний ХАБ” став більше, ніж програмою стажувань — він перетворився на простір для відновлення впевненості та повернення до власної професійної ідентичності”.

П: Який відгук запам’ятався вам найбільше?

О: Одна з учасниць якось сказала: “Уперше за два роки я перестала почуватися переміщеною особою і знову відчула себе професіоналкою”. У той момент я зрозуміла, що ХАБ беззаперечно потрібен.

П: Як “Професійний інтеграційний ХАБ” сприймають у ширшій професійній спільноті?

О: Спочатку нас сприймали як “цікаву ініціативу”. Сьогодні ми вже є частиною австрійського діалогу про інтеграцію. Партнери самі звертаються до нас, пропонують співпрацю та відкривають двері.

Також зростає усвідомлення того, що експертна мережа, сформована навколо ХАБу, і мости між австрійською та українською професійними спільнотами можуть відіграти важливу роль у відновленні України та її євроінтеграційному шляху.

П: На вашу думку, у чому ключова цінність ХАБу?

О: Для учасниць — це повернення професійної гідності. Для австрійських партнерів — доступ до надзвичайно мотивованих і компетентних фахівчинь, які роблять внесок, а не лише навчаються. Для України — експерти, які зміцнюють імідж країни, сприяють її європейській інтеграції та, сподіваюся, відіграватимуть важливу роль у майбутньому відновленні України.

ЦЕНТР ТА ІНТЕГРАЦІЯ

П: Коли ви відчули, що Центр почав створювати реальний вплив?

О: Це сталося в момент, коли ми отримали перші відгуки від хостинг-партнерів і почули історії успішних стажувань та підписаних робочих контрактів. Не статистика, а саме історії. Жінка, яка раніше вважала, що її досвід “не конвертується” в європейський контекст, поділилася новиною про свою першу роботу в Австрії. Інша розповіла, що після стажування стала частиною команди.

Це був тихий, але дуже сильний момент: “Ми зробили це. Це працює. І це змінює життя”.

Згодом наші програми почали рекомендувати федеральні міністерства, державні агенції, соціальні партнери та громадські організації — потужний знак довіри й визнання.

П: Чи були моменти, коли хотілося здатися? Що допомагало залишатися зосередженою?

О: Створення організації й запуск нових програм у чужій країні завжди відбуваються на межі можливостей. Ресурси часом закінчувалися швидше, ніж завдання. Системи працювали повільніше, ніж нам було потрібно. Відповідальність тиснула — адже ми працюємо з надіями й кар’єрними шляхами людей.

Але щось завжди повертало мене до руху вперед: команда, партнери, учасниці. Їхня довіра й мотивація стали тією силою, яка не дозволяла зупинитися.

П: Які ще проєкти входять до портфеля Центру?

О: Окрім “Професійного інтеграційного ХАБу”, ми розвиваємо ініціативи, спрямовані на посилення професійної, соціальної та інституційної спроможності української спільноти в Європі. Велику частину становить неформальна освіта й розвиток компетенцій — навчальні візити, освітні програми та знайомство з європейськими практиками, які можна адаптувати для України.

Ми також працюємо з молоддю та розвитком спільнот: Youth Work with Displaced Ukrainian Youth, Re:Generation Open Doors (разом із Younia) і наша динамічна YOU!Community. Підтримка вивчення мови — ще один важливий напрям: Match German Course та Samstag Deutsch Club.

На стратегічному рівні ми займаємося адвокацією й аналітичною роботою, об’єднуємо стейкхолдерів і консультуємо організації, які прагнуть вибудовувати партнерства з Україною або інвестувати у відбудову.

П: Як ви бачите розвиток Центру в найближчі роки?

О: Ми прагнемо масштабувати “Професійний інтеграційний ХАБ” і розширювати портфель програм на нові професійні сектори. Центр зростає через партнерства, тож ми відкриті до нових ідей і співпраць.

СПІЛЬНОТА УКРАЇНСЬКИХ ФАХІВЧИНЬ

П: Які три головні виклики ви сьогодні бачите у професійній інтеграції українських жінок за кордоном?

О: Визнання професійного досвіду, доступ до мереж контактів і відновлення впевненості залишаються ключовими викликами. З часом потреба у відчутті приналежності та колі однодумців стала такою ж важливою, як і формальна інтеграція.

П: Ви працюєте з українськими жінками з різних сфер — від державного управління до маркетингу. Що їх об’єднує?

О: Їх об’єднує глибоке відчуття відповідальності та бажання залишатися активними й незалежними навіть у складних обставинах. Усі вони демонструють стійкість, високий професіоналізм і готовність навчатися та адаптуватися.

“І, що найважливіше, вони мають чітке відчуття гідності — вони хочуть працювати не лише заради виживання, а щоб зберегти свою ідентичність і професійну цінність”.

П: На вашу думку, що українські професіонали можуть привнести в Європу і що Європа дає їм у відповідь?

О: Українські професіонали приносять із собою сильну трудову етику, креативність, швидкість, гнучкість і досвід роботи в умовах тиску. Вони звикли знаходити рішення в умовах невизначеності — а це надзвичайно цінна навичка в будь-якому сучасному середовищі. Окрім професійних компетенцій, вони приносять культурну глибину, відповідальність і потужну мотивацію робити значущий внесок.

Європа, зі свого боку, пропонує стабільність, довгострокове стратегічне бачення та професійні стандарти, а також середовище, у якому цей потенціал може розвиватися і бути визнаним.

П: Яку роль можуть відігравати такі програми у заохоченні українських професіоналів повертатися додому?

О: Програми на кшталт “Професійного інтеграційного ХАБу” створюють міст між двома реальностями. Вони допомагають фахівцям залишатися активними й релевантними в Європі, водночас зберігаючи українську ідентичність і професійне покликання. Це зміцнює потенціал майбутнього повернення, адже люди не втрачають професійних навичок чи впевненості за кордоном. Навпаки — вони здобувають досвід, нові стандарти та мережі контактів, які згодом можуть використати в Україні. У цьому сенсі такі програми — це не лише про інтеграцію, а й про збереження та посилення людського капіталу для майбутнього України, водночас приносячи користь європейській професійній спільноті.

П: Зараз Центр розвиває YOU!Community. Чи могли б ви описати ключові виклики на цьому шляху? Які потреби українських жінок за кордоном виходять на перший план на четвертий рік повномасштабної війни — передусім інтеграція чи пошук кола однодумців?

О: Розвиток YOU!Community означає створення не лише мережі, а справжньої системи підтримки — простору, де українські жінки можуть ділитися досвідом, підтримувати одна одну й разом зростати професійно та особисто. Один із ключових викликів — різноманітність потреб: хтось шукає професійної інтеграції, хтось — емоційної підтримки, а хтось — відчуття приналежності.

На четвертий рік війни потреба у спільноті стала такою ж важливою, як і потреба в інтеграції. Люди хочуть почуватися частиною спільноти, бути побаченими й мати зв’язок з тими, хто розуміє їхній досвід. Водночас їм усе ще потрібні професійні траєкторії, стабільність і можливості. YOU!Community прагне поєднати обидва виміри: інтеграцію і спільноту, підтримку і розвиток, зв’язок і професійне зростання.

РЕФЛЕКСІЇ

П: Що стало вашим головним джерелом підтримки під час переїзду та нового професійного старту?

О: Моєю найсильнішою опорою були сім’я, друзі та команда, з якою ми будуємо EUCFI.

П: Як вам вдається зберігати внутрішній баланс в умовах постійної відповідальності й емоційної напруги?

О: У моєму досвіді внутрішній баланс народжується з простих, автентичних речей: часу з дітьми, філіжанки кави у тиші, подорожей, водіння автомобіля, музики, фотографування природи, облаштування простору чи приготування випічки. Ці заняття, які приносять мені особисте задоволення, створюють відчуття внутрішнього спокою без жодної утилітарної мети. Дозволяти собі паузу й рефлексію допомагає повернути ясність і рівновагу.

Ще одним важливим джерелом балансу є змістовна робота. Коли я бачу, що діяльність Центру створює реальні можливості, дає конкретні результати й покращує якість життя інших людей, це приносить глибоке відчуття наповненості. Моя особиста стійкість тримається на двох опорах: малих заземлюючих моментах, які дарують спокій, і великому відчутті сенсу, що дає енергію та напрям.

П: Що для вас особисто означає “Професійний інтеграційний ХАБ”?

О: Для мене ХАБ — це про трансформацію та створення нових професійних спільнот, які приносять користь суспільству загалом. Він показує, як інвестиції в людський капітал одночасно зміцнюють Австрію, Європу та Україну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Яна Барінова: “Європейські інституції дедалі більше визнають українську експертизу, креативність, спроможність до формування політик і лідерський потенціал”
• 10 голосів українських жінок в Австрії: історії учасниць ХАБу 3.0
• ХАБ 3.0: результати та наступний етап флагманської австрійської програми стажувань для українських фахівчинь